У цьому матеріалі йтиметься про наслідки масового засилля в секторі державного управління індивідів з рівнем свідомості «риночник». На жаль, все викладене це сумний досвід нашої країни. Той, що відбувся і тому трагічний.
Отже, з моменту розпаду Союзу вже багато минуло і зараз можна досить спокійно аналізувати втрати. Це все достовірні факти і їх ніяк не замилити популізмом або порожніми кричалками. У цій статті йдеться про безповоротні на даний момент втрати глобального для України плану, які неминучі на шляху від індустріальної держави до аграрно-ресурсного придатка Європи.
На момент розпаду нам дісталося багато технологічно розвинених потужностей. У Харкові можна перераховувати заводи досить довго і зараз не про це, для спрощення візьмемо як приклад два колоси: “Авіазавод” та “Турбоатом”.
Отже, в чому особливість цих двох, зараз майже знищених промислових гігантів?
З погляду економіки, все просто. Припустимо, «Авіазавод» бере і випускає лише один літак і реалізує його. В результаті цієї події скарбниця області поповнюється на суми такого розміру, що, скажімо, «великому ринку Барабашово» знадобилося б багато років генерувати податки, щоб надати подібний економічний еквівалент. Те саме і щодо “Турбоатому”. Виробивши і реалізувавши лише кілька турбін, дане підприємство могло наповнити економічною активністю цілий невеликий регіон.
Чому це так? Тому що такі об’єкти як літак або турбіна – це високотехнологічні та унікальні вироби з дуже вузьким колом суб’єктів на всій земній кулі, які можуть виробляти подібні продукти. Звідси висока ціна подібних виробів та великий попит.
А що ж щодо ринків, що розплодилися? Тут усе з точністю навпаки. Ринок, базар, ярмарок – усе це досить поширені явища. Практично в кожному регіоні на планеті з відповідною щільністю населення, ні-ні, а заведеться який-небудь «риночок». Тобто це явище настільки не унікальне, що обговорювати його цінність для економіки немає сенсу. Ринки утворюються чудово і власними силами і будь-де. Це просто, банально. Це ширвжиток. А ось літак, або турбіна – це унікально, ексклюзивно, дорого та складно.
А тепер давайте згадаємо ті самі дев’яності. Владу просто захлинула «ринкова лихоманка», що неминуче призвело до насичення її особами з мізками «ринковиків». Дешевше купити – дорожче продати. Призначити усьому ціну – брати відкати чи хабарі. Вкрасти на заводі – скинути за готівку. Зрештою – продати все, що можна взагалі хоч якось продати, та монетизувати все, що можна хоч якось монетизувати.
До речі, ця лихоманка триває і зараз.
Які її наслідки на даний момент? Як мінімум ми маємо ситуацію, коли люди зі свідомістю рівня «ширвжитків» абсолютно домінують і видавили не тільки з економіки, але й взагалі з країни людей з рівнем свідомості, що дозволяє продумувати, конструювати і створювати ті самі літаки і турбіни.
Тут наголосимо на ствердженні і повторимо вкотре: на нашій планеті людей з рівнем свідомості «риночник» – дуже, дуже і дуже багато. Скрізь, де достатня щільність населення, утворюються ті самі базари і ринки, і там же скрізь і утворюються ці люди з позначеним рівнем свідомості. Тобто, це не ексклюзив, не унікальність. У цьому немає нічого незвичайного чи складного. Як сказано вище – цього явища валом і в Африці в племенах, де живуть виключно народним господарством, а то й зовсім полюванням та збиранням.
Зовсім інша ситуація з людьми, здатними освоїти складне та високотехнологічне виробництво. Таких людей на планеті дуже мало. Тобто це ексклюзив до певної міри. Який ми, так чи інакше, але мали, причому в достатній кількості. Але… з якоїсь причини раптом вирішили від цього відмовитися і зробили заміщення на народець з рівнем ринкової свідомості. Результат – просто подивіться у вікно та почитайте новини.
Деяким читачам, можливо, не до кінця зрозуміло – а в чому ж унікальність, складність та високотехнологічність. Ну, літак і літак. Літає і все. Турбіна, як турбіна.
Ситуація у тому, що літак і турбіна – це вироби, що складаються з безлічі агрегатів і вузлів. Кожен з них має бути спроектований, розрахований, створений та випробуваний. Кожна деталь, кожен елемент кріплення, кожне зчленування пораховані, навантаження вивчені, визначені матеріали для виготовлення, вимоги та допуски. Потрібно заздалегідь розуміти, де потрібна гнучкість, де навпаки міцність, де електрична провідність, а де діелектрик. При цьому кожна, навіть найменша деталь або елемент виробляється відповідно до вимог, проводяться відповідні випробування, описуються результати та елемент покращується час від часу. У результаті, навколо будь-якого високотехнологічного заводу утворюється ціла інфраструктура з дрібніших підприємств, кожне з яких виробляє щось конкретне для спільної справи. При цьому той самий порядок і при складанні окремих деталей у вузли та агрегати на найбільшому заводі. Після виготовлення – все це випробовується. Зробили магістральний маслонасос. Прогнали його на тиск вище вдвічі, втричі, визначили запас міцності, обсяг прокачування. Якщо знайдено відхилення – врахувати і знову перераховувати. Теж саме і з кінцевим виробом. Чи розуміє читач – скільки впало літаків і скільки розлетілося крильчаток турбін, поки виробники досягли рівня, що дозволяє виробляти конкурентні та надійні машини?
Це все, весь процес, можна описати одним визначенням – напрацювання «культури виробництва». Тривалий і кропіткий процес. З купою економічних та іноді людських втрат, особливо у фазі освоєння.
І ось диво… у 90-ті саме тут в Україні народу дісталася країна, в якій все це було. Можна сказати, що впало з неба. Напрацьована культура виробництва багатьох складних та високотехнологічних виробів. Тут навіть до смішного доходить, але за інерцією нічого взагалі не розробляючи нового, багато виробів були конкурентними і котирувалися наступні 20 років без значних поліпшень або модернізацій. Це просто факт.
Давайте відповімо на пару простих запитань.
Перший – де це все?
Яскравий приклад, який виявляє ситуацію, на тлі якого все загострюється і гарно видно, — це бойові дії. Що ми маємо зараз? За понад три роки війни в Україні не було освоєно жодної реально прогресивної системи озброєнь. І тут абсолютно не беруться до уваги будь-які переробки старих радянських ракет, шасі, стволів, або «клепання на коліні» малозначних систем на китайських комплектуючих.
І з того, що відбувається, можна зробити невтішний висновок. Якщо досі жодних реальних технологічних проривів, які хоча б повторюють старі напрацювання, немає — значить вже відсутня культура виробництва складних і високотехнологічних виробів, хоча б у тому вигляді, в якому це було 30 років тому. І все, що ми бачимо в кращому разі — це розрізнені «огризки» старих не допиляних до кінця «ринковиками» радянських заводів, із незначними модернізаціями у вигляді закупівель західних верстатів та китайської електроніки.
Тоді поставимо друге питання: чи можна відновити ту саму втрачену культуру виробництва складних та високотехнологічних виробів?
Коротка відповідь – так можна, але ціна за це непосильна поточній державі, це по-перше, а по-друге за пропущений час решта світу настільки далеко ступила вперед, що тепер би знадобилося не тільки відновлювати, а й наздоганяти інших виробників, що багаторазово підвищує економічну, ресурсну та людську вартість подібного процесу.
Ну і найголовніше — ще складніше відновити людський ресурс. А саме створити цілий прошарок кваліфікованого персоналу з прокачаними правильним чином мізками.
Тут, мабуть, треба зробити низку роз’яснень.
Перше – це час підготовки кадрів. Коли у вас є живий та працюючий виробничий організм з напрацьованою культурою виробництва та відповідною зовнішньою інфраструктурою у тому числі й щодо відбору та підготовки кадрів, то проблем набагато менше. Допустимо ми беремо якогось умовного «болванчика», і поміщаємо його в вже готове і функціонуюче середовище. Спочатку це середовище проф.підготовки, потім на самому підприємстві. І людина, перебуваючи в працюючій та функціонуючій структурі, досить швидко підтягується, знаходить необхідні знання та навички, і потенційно стає частиною робочого виробничого механізму.
Зовсім протилежна ситуація, коли у нас відсутній той самий налагоджений організм із напрацьованими культурою виробництва та системою підготовки кадрів. Це дуже сильно лімітує підбір персоналу, бо для створення або відтворення подібних виробничих високотехнологічних структур вже потрібно шукати кандидатів набагато більш тямущих і інтелектуально розвинених, здатних не тільки до виконавчої праці, але й до творчості. Таких людей самих по собі дуже мало, так у нас їх ще й успішно та активно витравляла з країни агонізуюча влада
Тому, навіть якщо теоретично поставити завдання освоєння або відновлення подібних складних і високотехнологічних виробництв, то проблема з людським ресурсом стане практично непереборною в поточних умовах.
Тому, оцінюючи загалом питання, порушене у цій статті, можна констатувати досить сумні факти.
Перший – за останні 30 років у переважній більшості галузей було не тільки втрачено виробництво, як наслідок банального розпилу заводів, а й величезною мірою втрачено саму «культуру виробництва», супутню інфраструктуру та кадровий потенціал.
Другий – відновлення постраждалих або зовсім втрачених галузей у поточній ситуації та за поточного стану справ у країні є дуже малоймовірним. І через відсутність необхідного обсягу економічних ресурсів. І з причини банальної відсутності у достатній кількості кваліфікованих кадрів, за одночасної відсутності можливості десь ці кадри знайти чи хоча б повернути.
При цьому зараз у «медіа» активно просувається наратив, що є якийсь добрий «дядько-чарівник-інвестор». І що він як прийде. І як усе саме утворється та влаштується після цього. Автор категорично відкидає подібну ідею, вважаючи її як мінімум єрессю.
Імовірність, що якийсь «добрий дядько» просто приїде та збудує для українців нові добрі заводи дорівнює нулю. Бо так не буває.
Той «добрий дядько» заводи, звичайно, будує. Але робить це він там, де сам хоче. Здебільшого у себе на батьківщині чи десь на теренах, які контролює. І бажано ближче до себе. При цьому факт шаленого розпилу та знищення всього, що «обломилося» нашому населенню 30 років тому, як би неможливо приховати. І в подібній ситуації повторно щось будувати для тієї ж аудиторії – як би поведінка нелогічна і навіть дивна. Ну або, якщо говорити «мовою бізнесу», то «надзвичайно ризикова позиція».
Тому ідея про «манну небесну» у вигляді добрих «дядечків» та «тітечок», які прямо ось горять забудувати Україну заводами та підприємствами, не розглядається в принципі. Все, що тут може бути побудоване доброго, буде зроблено або самими українцями або ніким.
Ну, а на рахунок самостійного створення чи відтворення – просто читаємо вище: ресурси, час та люди. Тут немає місця для порожньої балаканини і популізму. Лише величезна купа роботи. До якої, з одного боку, не готове населення. З іншого боку, і що куди гірше, влада як була в «дев’яності» та «нульові» наповнена планктоном з рівнем свідомості «ринковик» або «шахрай», так і залишається зараз, якщо не гірше. Бо підхід у стилі: «посаду купити, відбитися, купити підвищення» породив цілий пласт чиновництва та еліт, для якого немає нічого ані святого, ані насущного, окрім особистого фінансового інтересу. Тому влада як знаходилася, так і знаходиться в абсолютно деструктивній позиції.
А з такими вступними даними – тут ні масової творчості, ні розвитку, ні процвітання не вийде… як не крути.
А. Разумовський