Переважна більшість експертів сходиться в єдиній думці, що так званий «колективний захід» намагатиметься зберегти РФ у її поточному вигляді. Досить недвозначно про це заявив рупор одного з найвагоміших західних кланів – Кісінджер. У цій статті проведемо аналіз геополітичної ситуації, що складається.
Тож про що заявив насправді Кісінджер? Що РФія, як спадкоємиця минулих історичних формацій, розташованих на даній території, успішно виконувала та виконує «балансуючу роль» між умовним заходом та умовним сходом. Що ж, не погодитися з цим висновком досить складно, але що слідує за цими словами і наскільки все складно саме зараз у геополітичній ситуації, що склалася на даний момент?
Тут треба розуміти два важливі чинники.
По-перше, це, звичайно ж, Азія, що зростає, на чолі з Китаєм. Останній досяг вагомих успіхів, реалізуючи політичну та економічну модель, розроблену ще за часів Мао та Сталіна, трохи її доопрацювавши та адаптувавши до сучасних ринкових реалій. Досі факт китайського зростання анітрохи не турбував Захід. Більше того, практично вся статистика глобального економічного зростання спиралася на зростання ВВП Китаю. Але останнім часом це змінилося. Чому?
Бо по-друге, – захід переживає етап «застою», який найчастіше є провісником кризових процесів. Через політичну ситуацію в нашій країні, глибоко аналізувати причини останнього ми не будемо. Скажімо коротко – народонаселення, що дуже довго проживає в максимально комфортних умовах і при цьому робить мінімум дій для досягнення подібних результатів, втрачає усвідомлення цінності володіння даними досягненнями і втрачає прагнення до зростання та розвитку. При цьому в поточних реаліях цей процес також накладається високий рівень технологічного розвитку суспільства, внаслідок чого цілі галузі народного господарства виявляються заміщені автоматизованими системами. При цьому якість життя продовжує швидко зростати, але на тлі втрати цілого масиву зайнятості, що призводить до загальної деградації. Кожен громадянин, викинутий технологіями з підприємств на вулицю, поступово втрачає свої навички та його життєвий цикл переходить на формулу особистого комфортного споживання, яка згодом ще більше пригнічує інтерес до особистого розвитку та породжує масове явище у вигляді індивіда-нарциса, що веде переважно паразитичний спосіб життя.
І тут важливий нюанс, що по-третє, Китай, маючи також високий рівень життя і також маючи практично всі проблеми, природні для постіндустріального та високотехнологічного періоду розвитку суспільства, на даний момент все ж таки значно менше постраждав від негативних наслідків його.
На цьому тлі контури геополітичного протистояння між лідерами західного (США) та східного (Китай) світів проступають дедалі більш явно.
Розглянемо одну з найважливіших високотехнологічних галузей – мікроелектроніку.
Справа в тому, що досягнення в цьому напрямі характеризують загальний стан справ у багатьох інших суміжних галузях. При цьому для впевненого розвитку та вдосконалення технологій потрібен також дуже високий середній рівень зайнятих в індустрії фахівців. А це, у свою чергу, питання і системи освіти, і системи соціальних ліфтів, і т.д. і т.п.
Саме тому розглядатимемо конкуренцію між США і Китаєм на прикладі цієї галузі. Яка як маркер – тонко відбиває загальний стан науки та культури виробництва.
Донедавна Китай хоч і утримував абсолютне світове лідерство за обсягами виробництва електроніки, але значною мірою залежав від виробництва процесорів. Тому що процес промислового відтворення кристалів сучасних мікропроцесорів дуже складний і потребує особливого обладнання, яке донедавна вироблялося ексклюзивно західною корпорацією ASML. Звідси й відбувається наїдок, що вже приївся, що Китай мріє захопити Тайвань саме через розташування там великих заводів з обладнанням поставленим даною корпорацією, що дозволяє цьому острову домінувати на світовому ринку виробництва чіпів.
Проте останнім часом картина змінилася. Китай представив світу низку процесорів власного виробництва. Частина встановлювалася в модельний ряд пристроїв корпорації Huawei. Що, звичайно ж, спричинило низку санкцій з боку США аж до визнання цієї корпорації загрозою національної безпеки, але при цьому не зупинило розвиток китайської мікроелектроніки.
Звичайно, США мали причини введення подібних санкцій, бо той, хто виробляє мікропроцесор, може закласти в кристал так звані «хардверні бекдори». Що, якщо описати коротко, то дає можливість за певних умов змусити процесор виконувати ряд інструкцій прямо не передбачених його поточним робочим алгоритмом, таким чином, у деяких випадках дозволяє отримати сторонній доступ до виробу мікроелектроніки, куди подібний чіп встановлений.
Звичайно ж США не могли дозволити, щоб хтось ще у світі, крім них самих, закладав в обладнання якісь недокументовані можливості. Від того фірма Huawei і визнана загрозою національній безпеці США.
Проте на цьому ситуація не зупинилася. Трохи пізніше Китай представив цілу низку мікроконтролерів для т.зв. «асиків» (ASIC – вузькоспеціальне обладнання для т.зв. «майнінгу» криптовалют). Реверс-інжиніринг даних чіпів, проведений у США, показав, що Китай якимось чином освоїв виробництво процесорів за 7нм технологією. Що дуже близько до поточних можливостей власне Заходу.
Але це не повна картина. Судячи з останніх повідомлень, Китай також активно освоює (чи вже не освоїв) так звану нано-друкарську літографію (nanoimprint lithography). Дана технологія менш гнучка у реалізації кінцевого виробу, ніж фотолітографія в глибокому ультрафіолеті (Extreme ultraviolet lithography, EUV, EUVL – екстремальна ультрафіолетова літографія). Але при цьому дозволяє освоїти виробництво чіпів у значно більших обсягах, за менших підсумкових витрат на одиницю. Зазначимо, що й раніше подібна поведінка була китайським козирем у боротьбі за ринки(мова йдеться про виготовлення массового, та при цьому дешевого продукту).
Та це ще не все. Судячи з наявних даних, США та Китай активно працюють над створенням нового покоління в мікроелектроніці – структури на основі вуглецевих нано-трубок. Перехід на цей матеріал з кремнію, теоретично, дозволить більш ніж у 4 рази підвищити енергоефективність та ще більше зменшити розмір елементів. Яких успіхів досягли сторони в цьому напрямку – поки що таємниця за сімома печатками. Але іноді прослизають повідомлення, що у тому чи іншому інституті вдалося створити кілька стабільних напівпровідникових елементів та провести якісь тести.
Так, наприклад, ще у 2013 році у Стенфордському університеті було створено перший невеликий але повноцінний чіп з використанням у тому числі й цієї технології.
Але й Китай не відстає, і вчені з Пекінського університету змогли у 2014 році створити дослідні польові транзистори із використанням денної технології. А нещодавно вченим цього ж університету вдалося виростили партію одношарових вуглецевих нанотрубок, що мають 92% чистоти. Що ще замало переходу на масове виробництво подібних транзисторів і мікросхем, але є серйозним проривом.
Як видно з усього викладеного, глобальна конкуренція у сфері мікроелектроніки між США як лідерами «Західного світу», так і Китаєм як лідером «Сходу» знаходиться на дуже високому рівні.
Тут треба обов’язково зробити невеликий ліричний відступ. Автор сподівається, що на тлі розглянутого рівня світового технологічно протистояння читач усвідомлює ту дупу, в якій фактично знаходяться країни СНД. І, наскільки ті питання та наративи, до яких ми зараз залучені, насправді далекі від поточного реального рівня т.зв. «Світової гри».
Проте факт, що освоєння Китаєм технологій виробництва мікрочіпів та вихід у цьому плані на самостійні рейки, значно ускладнює низку питань для США. Бо, судячи з загальної риторики останніх років, саме на сферу мікроелектроніки робився основний наголос, як засіб досягнення світового домінування. Насправді, кожен смартфон в даний момент є універсальним та ідеальним засобом розвідки, маніпуляції та управління. Населення всіх розвинених країн в цілому залежить від смартфонів. При цьому абиякий суб’єкт, який міг би отримувати теоретичний необмежений доступ до пристроїв, мав би практично необмежену невидиму владу. Бо це фактично дозволяє отримати активний доступ до повної особистої інформації про об’єкт із поступовим переходом до маніпуляції ним, у тому числі через фінанси та соціальні інститути, які зараз також на 100% зав’язані на мікроелектрониці.
Однак перехід Китаю на незалежні рейки «чіпобудування» означає, що подібних глобальних проектів на планеті може бути і два, якщо не більше. І, у такому разі виходить, що системна ставка на абсолютну монополію у сфері виробництва мікроелектроїніки, як один із засобів підтримки світової гегемонії, вже не має такого глобального сенсу, бо проект світового рівня автоматично стає на кілька порядків менш цінним, якщо в ньому присутній Китай. І це означає, що якщо США всерйоз стурбовані своїм поточним станом світового домінування, то їм потрібні якісь ще схеми і проекти для підтримки поточного стану.
Як говорилося вище, галузь мікроелектроніки – дуже складна і високотехнологічна, яка відображає загальну ситуацію і є маркером, за яким можна оцінювати загальний стан справ у цілому комплексі суміжних галузей. Стан суперництва Китаю та США у цій галузі перебуває у такому стані, що практично ніде не можна сказати, щоб Китай у чомусь значно відставав. Більше того, враховуючи напрацьовану культуру виробництва та потужну промислову базу останнього, можна сміливо стверджувати, що маючи подібні або навіть менш технологічні здобутки, Китай здатний їх значно ефективніше реалізовувати.
І з усього вищевикладеного можна дійти невтішного висновку, якщо США планують поборотися за збереження своєї світової гегемонії, то у них залишається останній варіант – протистояння у військовій площині. По всіх інших напрямках Китай якщо і не здатний швидко перегнати, то як мінімум здатний забезпечити незалежність та безпеку як собі, так і найближчим союзникам.
І тут виникає логічне питання – яке військове співвідношення між Заходом (в основному США) та Китаєм? І тут баланс поки що не на користь останнього.
Тому є два фактори.
Перший – Китай останнім часом був стурбований власним технологічним та промисловим розвитком, тоді як США дбали про світову гегемонію і робили багато зброї.
Другий – США, виступаючи хіба що від імені т.зв. «західного світу» може об’єднати військові зусилля інших країн у єдиний блок НАТО і докласти цих зусиль до реальної дії. Китай діє від своєї власної особи, і в поточній конфігурації навряд чи здатний поставити під прапори своєї армії хоча б частину країн «сходу-азії».
Однак і незважаючи на це, військове домінування США над Китаєм можна вважати однозначним лише у трьох площинах: ядерний арсенал, море та космос. При цьому в усьому, крім ядерного арсеналу, Китай цілком успішно наздоганяє США.
Також слід розуміти, що практично будь-яка наземна кампанія проти Китаю, безпосередньо в його межах або поруч, приречена на провал, через величезний мобілізаційний потенціал Китаю, дисциплінованість армії та потужний промисловий потенціал, здатний швидко відтворювати техніку та боєприпаси.
Однак тут зробимо застереження, що економічний аспект і доцільність подібної військової кампанії ми поки не розглядаємо. Зробимо лише коротке застереження, що збройна агресія заходу проти Китаю призведе до обриву багатьох технологічних та економічних ланцюжків та необхідності перенесення та будівництва величезної кількості заводів. Сумарний обсяг зусиль, необхідний для цього, захід не потягне ні зараз, ні в найближчій перспективі.
Особливо враховуючи, що останнім часом навіть лінії зі збирання моторів для брендових європейських автомобілів теж раптово опинилися в Китаї. Проте завдання статті – оцінити військові потенціали, а не доцільність тих чи інших дій.
І тут можна констатувати, що контури теоретичного військового протистояння США і Китаю виглядають як агресивна морська операція, що блокує, з придушенням далекобійними засобами поразки, без прямої сухопутної інтервенції.
Можна, звичайно, окремо розглянути варіанти сухопутної операції, але це не має сенсу. Будь-яка агресивна війна, в умовах комфорту, в якому живе середньостатистичний західний громадянин, не може бути такою, яка б торкнулася багатьох мас населення і принесла б втрати більше 10% від особового складу. При цьому мобілізаційні можливості Китаю, які досі ніхто не може точно оцінити, такі, що для такого вторгнення США необхідно було б оперувати цифрами в сотні тисяч власних втрат уже в перші місяці такого кофлікту, що в поточній політичній та економічній ситуації є абсолютно неприйнятним.
Однак, і військова морська кампанія у сумі з санкціями, теж не є для США однозначно виграшною. Бо й тут без істотних втрат зі свого боку не вдасться обійтися. Так, США мають колосальний за розмірами та можливостями флот. Але військова кампанія РФ проти України показала, що далекобійні засоби поразки, розташовані на земній твердині та під її укриттям, є практично гарантією поступового потоплення всього, що плаває в радіусі досяжності цих засобів. При цьому захист плаваючих конструкцій є досить складним, енергоємним і дорогим заняттям, що вимагає складної ешелонованої системи спостереження та ППО.
І, як показала практика, що складніша система, то вірніше у ній виявиться пролом. Так, наприклад, подібний захист можна гарантовано зламати методом «рою дронів», успішно апробованим у Вірмено-Азербайджанському конфлікті. У той же час для оборони пускових, розташованих на землі, питання стоїть лише в глибині укриття та кількості бетону. Що, як зауважить читач, куди простіше, дешевше і навіть ефективніше, ніж величезна та енергоємна система оповіщення та ППО.
Тут можна зробити проміжний висновок – військова кампанія США проти Китаю, що спирається виключно на морське домінування, не може призвести до реально серйозних військових успіхів для США у короткостроковій перспективі. Це скоріше довга та виснажлива кампанія з негативними факторами, як розтягнутість фронту та величезні відстані плечей постачання.
І все викладене означає, що контур подібного протистояння дедалі більше зміщується у бік ядерної зброї, хіба що сумно це звучало. Цей напрямок єдиний, у чому зараз США мають однозначну стратегічну перевагу, і де досягти паритету Китаю не вдасться найближчі роки.
Таким чином, з погляду автора, в поточній геополітичній ситуації та конфігурації, військове протистояння між США та Китаєм, це невигідна і зрештою невдала для США військова кампанія на великому віддаленні від власних кордонів з великими втратами як у техніці, так і в особистому складі, або конфлікт з активним використанням ядерного арсеналу.
При цьому перебіг конфлікту подібного типу практично неможливо передбачити і неможливо проаналізувати. Не кажучи вже про те, що бомбардування фабрики світового масштабу, яка в тому числі значною мірою обслуговує і США, і ЄС, призведе до того, що вже через кілька днів вальяжний і розслаблений громадянин «Заходу», раптово усвідомлює, що він повинен весь день стояти біля верстата і працювати … причому самого «верстата» поки немає, і потрібно почекати, поки хтось надрукує грошей і купить десь цей верстат і встановить. Що в поточній політичній системі координат заходу просто неможливо, бо жоден західний капіталіст ніколи не вкладе грошей у виробництво чогось невійськового, у воєнний час. Бо його першорядне завдання – вкласти гроші, потім повернути їх та отримати прибуток. А під час війни це можна зробити лише на виробництві зброї.
При цьому не слід вважати, що хоч і не маючи повного паритету, але Китай не здатний ефективно відповісти на ескалацію такого типу. Що може повести ситуацію за якимось апокаліптичним сценарієм, де звичний нам світ повністю руйнується. Що робить такий розвиток подій досить малоймовірним.
У такій ситуації, звичайно, для США було б набагато цікавіше, щоб Китай розв’язав війну, в ідеалі ще й десь на своїх кордонах чи всередині країни. Наприклад, напав би на той же Тайвань.
І тоді вже, оперуючи процесами в гарячій точці, можна було б послаблювати Китай і готувати його до більш серйозної війни. Проте китайці, зважаючи на все, не хочуть йти шляхом України та РФії, і в цьому питанні навряд чи посунуться.
Взагалі зробимо застереження, що досвід придурків, що розвалили велику країну, розкрали її промисловий потенціал, і, насамкінець, зчепилися в смертельній битві за залишки, – дуже багато чого навчив як китайців, так і представників інших розвинених цивілізацій.
Тому сценарій того, що Китай раптом божеволіє і йде шляхом, що має цілком наочний і свіжий приклад реалізації, бачиться вкрай малоймовірним.
І, на завершення статті, підіб’ємо загальні підсумки.
Протистояння США та Китаю у високотехнологічній галузі в цілому показує здатність останнього до незалежного розвитку в цьому напрямку. Якщо відставання в якихось аспектах і є, воно з кожним роком Китаєм надолужується, а потужний промисловий потенціал дозволяє більш ефективно реалізовувати навіть успіхи меншого масштабу.
Китай, будучи у військовому відношенні слабшим за США, і тим більше слабшим за коаліцію США+союзники, проте здатний без проблем відстояти і свій суверенітет, і надати значну підтримку найближчим сусідам.
Пряма військова агресія США проти Китаю, здійснена в межах останнього або на невеликому віддаленні, виявиться довгою, витратною і безперспективною.
Поки що немає якихось явних ознак наявності в Китаю бажання вплутатися у непряме військове протистояння зі США, наприклад, розв’язавши конфлікт у межах своєї сфери впливу, всередині кордонів чи неподалік них.
Будь-яка військова кампанія проти Китаю для всього західного світу в цілому буде суїцидальною по відношенню до власної системи економічного устрою.
Єдиний варіант ескалації подібного суперництва, в якому США має однозначну перевагу над Китаєм, – це використання ядерної зброї. Але подібний сценарій не передбачає збереження світу у поточному вигляді загалом.
При цьому РФія грає балансуючу роль, надаючи обмежений доступ Азії до ресурсів Сибірсько-Уральської агломерації з одного боку, і такий самий доступ Заходу до ресурсів з іншого. При цьому будь-якої іншої ролі чи іншого вагомішого місця у поточному світовому геополітичному розкладі для РФії у її поточному вигляді не вбачається.
А. Розумовський